Примари християнства в його колисці

     Ми побачили це під час нашої місячної мандрівки автостопом Туреччиною. Невелика територія на крайньому південному сході Туреччини, навколо міст Мідьят і Мардін, що прилягає до кордону дуже неспокійної, на той час, Сирії. В інтернеті і туристичних путівниках багато розповідається про ці місця, тому ми їхали з очікуваннями побачити щось захоплююче...

Виноградники біля монастиря в Мідьяті 

    До Мідьяту нас підвозило двоє музикантів, вони зупинились на перевалі біля бочки з айраном. Ага))) В нас з бочки квас розливають, а вони більше люблять кефірчик))

 - Біляль, ти хто за національністю?

 - Я араб.

 - А ти Вейсі?

 - Хм. А я араб, я турок, я курд, "сур'яні" (ассирієць), єврей і вірменин. Яке це має значення. Містечко в нас маленьке всі живемо дружно.

     Зараз воно може і так, проте було так не завжди. Чому? До Першої Світової війни ці території були заселені в основному ассирійцями - нащадками древньої імперії, що панувала над всією передньою Азією 2,5 тис. років тому. Як і всі імперії - її стерли з лиця Землі сильніші конкуренти: спочатку Вавилон а потім Персія, але народ залишився і компактно жив на своїх територіях. З часом, ассирійці одні із перших прийняли християнство. Передня Азія тоді була потужним центром його поширення.

Архітектура Мідьята

     Пізніше вони вистояли проти ісламізації і в новітню історію увійшли, як потужна національна меншина імперії Османів. Настільки потужна, що після закінчення Першої Світової на Паризькій мирній конференції вони навіть пробували вести переговори про створення власної держави. Таке робили ассирійці і вірмени, курди тоді про таке і не думали. Домовитись не вийшло, розподіл Туреччини за планом Антанти також не вдався - "Батько" Ататюрк прийшов до влади. Він швидко навів порядок в напіврозваленій Туреччині і армії, завдав ряд поразок військам Антанти. А потім почалося масове винищення не тільки вірмен, про що більшість з нас знає, але і ассирійців з арабами. Вікіпедія каже про 500-750 тис. жертв. Тих хто вижив - турецька влада з часом вижила зі своєї території.

 - А скільки, Вейсі, зараз залишилось "сур'яні" у Мідьяті?

 - Десь напевне чоловік із 500.

 - А куди поділася решта?

 - Виїхали за кордон. Кажуть, що дуже багато їх в Німеччині живе.

     Коли приїздиш у Мідьят, одразу в очі кидаються хрести над церквами. Ми бачили щонайменше три, правда, працює лише одна. Відчуваєш щось дивне, коли розумієш, що до найближчої християнської країни сотні кілометрів, ти знаходишся в серці Передньої Азії і два тижні ти не бачив нічого подібного, чувши леше спів муедзина п'ять разів на день. Нас підвезли під Монастір - який зараз є музеєм. Гідом та охоронцем там зараз мусульманин-курд. Приїхали ми пізно, ночувати в Монастір нас звісно не пустили і ми ночували в наметі під стінами. А ввечері нам пощастило потрапити на курдське весілля, де ми були майже віп-гостями, але про це вже у іншій статті)))

      Зранку ми побродили по місцевих ринках і вузеньких вуличках містечка. Тут уже зовсім інша культура та архітектура ніж навіть у решті Туреччини, плоскі дахи, везенькі вулички, своєрідне оздоблення - це майже арабський світ, це треба просто раз в житті побачити.

 - Хлопці, а ви звідки приїхали. Яка країна?

 - Україна.

 - Серйозно!!! Україна? В мене горіхи з України продаються)

 - Та ну, аж тут, під Сирією...

     Виявляється волоські горіхи в них у кілька разів дорожчі як у нас, тому возять і продають аж сюди.

Східний базар

Наші... рідні... тут.

     Перед обідом ми почали стопити в інше місто, про яке дуже багато чули - Мардін. Мардін вважають одним із найкрасивіших міст з арабською архітектурою. Увесь старий центр охороняється ЮНЕСКО. І справді - в Мардіні потрапляєш наче в якусь казку про Алладіна, тільки одіті всі в сучасний одяг)))

Старовинні вулички Мардіна

Старовинна медресе - школа

Нова частина - місто на пагорбі.

Вид на Сирійську рівнину

     Не оминули ми зустрічі з християнством і у Мардіні. Як завжди, багато знайомств в Туреччині у нас починалися із пошуків туалету))) Ми шукали туалет, крутились туди-сюди, а за нами постійно спостерігав сивий дідусь. Нарешті ми наважились підійти і спитали його. Перше питання від нього було - чи ми християни? Отримавши ствердну відповідь він повів в темний провулок і витягнув з під сорочки нагрудний хрестик, показавши нам. Темний провулок виявився входом до храму Сирійської Католицької Церкви. В храмі відбувався ремонт, ходили робітники, але так просто туди нікого не пускали.

    Ми подякували і пішли далі. Того вечора нас ще чекав неочікуваний теплий прийом в Кизилтепе за 5 км від сирійського кордону, але ми про то, звісно ж, не знали, та про це якось іншим разом .....

Автор більшості фото: Хом'яков Олесь