ВелоІран. Ровером на вулкан, або з Тегерану до Демавенду. Частина 2

       І ось ми стоїмо біля підніжжя Демавенду і вирішуємо що робити далі з нашими велосипедами. Збоку від нас парковка, попереду - досить стрімка дорога вверх. Залишати ровер на парковці нас, чесно кажучи, трохи давила жаба. Ідея була наступна - в другому базовому таборі, на висоті 3000 м є мечеть - доштовхаємо ровери туди і залишимо. Іранці народ набожний, біля мечеті не заберуть, думали ми. Ми на 2200, на секундочку, але ми і не промах які дурні буйволи. Штовхаємо...

       Помаленьку ми набрали ще метрів з триста. Легко не було, але ми були вперті. Чим вище ми піднімались, тим більше очі розбігались на всі сторони. Попри те що ми штовхали, ми не забували знімати фото і відео вільними руками. 

       Ми б штовхали і далі, але назустріч нам спустився джип:

- Куди ви штовхаєте ці велосипеди, лишіть їх на парковці.
- Ми хочемо доштовхати до мечеті, а там їх залишимо і підемо на Демавенд.
- До мечеті? Де ж ви там їх лишите, їх там заберуть.
- Від мечеті? Та кому вони там треба.
- Ну мені треба...

       Ми зрозуміли що затія ризикована з тим дядьком сперечатися, а позбуватися транспорту нам не хотілось, тому ми закинули велосипеди в кузов і поїхали вниз. Вниз бляха, а ми так старанно набирали висоту.  Спустившись, ми перепакувались, позбулися 20 євро і залишили наші велосипеди на кілька днів. Але для мене це був не останній підйом на сьогодні). На 2600 я згадав, що не добрав бензину до пальника, тому довелось спуститись ще раз, а Олесь лишився готувати їжу і ставити намет. 1200 м набору за вечір - та шо там. Але вечір і ранок на схилі величезного вулкану віддячили краєвидами, ми просто лежали на землі і насолоджувались.

       Ранок був просто шикарним і доволі теплим. Ми зібралися і продовжили підніматися. Метою було піднятись наскільки можливо, бо погода обіцяла псуватися. За годинку ми набрали ще 400 м висоти і досягли другого базового табору Госфанд Сара. Там виявилось вода, афганці і багацько осликів, кіз і овець)))

       Ми перекусили і продовжили підйом до останнього базового табору. Кругом росла специфічна рослинність і чудернацькі форми і брили утворені колись лавою. Висота набиралась доволі швидко.

       Ще трохи і ми піднялись вище рівня хмар. Хмари почали клубитись в нас під ногами.

       Під вечір ми, здолавши біля 1500 м набору висоти ми дісталися до третього базового табору. Висота 4200, на хвилиночку), так високо ми ще не були. На території табору є новий двоповерховий притулок, старий металевий, будка, яка виконує роль туалету і багато терасованих майданчиків, де ми і поставили намет. Вночі нарешті обіцяло бути нижче нуля, тому ми вирішили, що запхатися в спальники треба раніше. 

Ранок на 4200

 

       Коли ми ставили намет, відбулася ще одна дивна історія. Я скинув свої зимові рукавиці, щоб забити кілок, було вже трохи темно і попри нас пройшла група іранських альпіністів. Вони ламались просто в лоб, терасами а не стежкою, гучно тринділи і сміялися. Але потім відбулась якась містика, як я не шукав свої рукавиці і одразу, і зранку, вони як випарувалися. Так я залишився з одними робочими рукавицями на висоті 4200 м. І це суттєво зменшувало мої шанси на успішний підйом. Незважаючи на те, що ми досить різко сьогодні набрали висоту, гірська хвороба не відчувалася, вночі злегка поболювала голова, але спати це не заважало. Зранку висота і напевне якість бензину вилізла нам боком з пальником. Він почав кашляти і їжа варилась так собі, але наскільки хріново вона варилась ми відчули уже на 5000 м). 

       Прокинулись ми ще затемна, поснідали склали намет та спальники і заховали їх, прикидавши камінням. і почали штурм вершини. Попереду нас чекало ще 1500 м висоти.

Табір на 4200

       Спочатку ми мало не побігли догори. Стан організму був чудовий. Лише вершина була в хмарах і ми уявлення не мали що там відбувається. Температура падала з висотою і мої робочі рукавиці вже не надто рятували) тому довелося йти по-фраєрськи з руками в кишенях. Але це було не найгірше: з кожною сотнею метрів почала відчуватись гіпоксія. Неймовірні насправді відчуття, якщо в легких проявах). Після 4700 м ти вже робиш 20 кроків і віддихуєшся, ще 20 кроків і знову задишка. Ти здоровий, все нормально, ноги би йшли і м'язи не болять, але задихаєшся і йти швидко просто не можеш. 

       Біля висоти 5000 м ми вирішили перекусити і подихати свіжим розрідженим повітрям, я відкрив казанок в якому у нас було пшоно, зачерпнув ложкою і.... Досі пам'ятаю і певне  все життя пам'ятатиму той смак: смак сирого недовареного пшона з сухофруктами ... солоного). Олесь зранку не розібрався, з чим то є пшоно і посолив його, а потім пальник згас. З цього розчарування печеньки, горіхи і сухофрукти вже не заходили ніяк. В тому напівголодному стані ми продовжили дууууже повільно підніматись. За деякий час ми досягли 5000 м і зайшли в хмару, здіймався сильний поривистий вітер. Йти ставало все важче і відсутність рукавиць почала відчутно дошкуляти. Біля межі в 5000 м з хмари на нас вибіг дідусь і почав активно жестикулювати, показуючи який шторм твориться там зверху. Ми постояли, померзли і подумали та й вирішили, що треба таки досягнути тої символічної позначки в 5000 м і вертати назад. 

Льодові нарости на сніжнику

       Ми почали швидко скидати висоту і в цей момент почала доганяти гірська хвороба, як вона є. Голова, яка на підйомі поводила себе досить нормально, почала дико розколюватись. В цьому випадку вихід один - швидко скинути висоту. Вже біля базового табору до головного болю додалась легка нудота. 

       В базовому таборі ми запхалися в старий притулок і я просто ліг на якісь матраци щоб відійти. Але нудота і головний біль зовсім не збирались проходити. А Олесь, між іншим, розкопав в тому притулку якусь іранську Мівіну, запарив і запропонував нею перекусити). Думки були такі: або я з'їм і мені полегшає, або все вернеться і не полегшає - тому треба швидше валити вниз. На диво, спрацював перший варіант і ми пішли шукати свої речі, прикидані каміннями. Признаюсь - то було не одразу, ми добряче їх заховали. А потім ми бігом полетіли вниз - сонце вже заходило і кольори розігрались не на жарт. Кайф...

       Скинули ми лише половину висоти до Госфанд Сари і рівне місце під намет знайшли вже поночі. Як чудесне зцілення - головний біль на висоті 3500 різко пройшов.

       Ранок знову був неймовірним, ми ліниво прокидалися і збиралися. Готувались прощатися з Демавендом, який цього разу нас не впустив. Нижче другого табору ми побачили просто містичну фотозону: посеред схилу просто стояло ... крісло. Цього крісла просто не існувало тут коли ми підіймалися. Не використати це було просто неможливо))) Ми використали його по повній.

       Осіння рослинність на схилах Демавенду звісно поступається весняній, але виглядає теж доволі гарно, особливо маки. Весною ці маки утворюють суцільні червоні килими, це варто буде колись побачити. 

       Вершину ми не взяли, на жаль, але побачити світ із 5000 м, відчути гірську хворобу, побачити чудернацькі витвори лави і снігу/льоду і відпочити очима - за цим тільки треба було підніматись наверх. Впевнений - це не останній наш візит сюди.

       Наші велосипеди на парковці залишились цілими), ми перепакувались і полетіли вниз. Вже ввечері ми були помиті і нагодовані в гостях у Айюба і його сім'ї. Але це був лише початок нашої мандрівки Іраном...