Маленький шматок Центральної Лікійської стежки. Прийшов, побачив, зрозумів.
Лікійська стежка і так сама по собі популярна, а в коронавірусний час, коли більшість кордонів закриті, а Туреччина одна з небагатьох вирішила не профукати туристичний сезон - і поготів. В західній частині (Олюденіз-Патара) ми уже були чотири роки тому, в східній (Гьойнюк-Чирали) - років п'ять назад, настав час подивитися центральну. В рамках автостопної мандрівки Туреччиною ми приперлися з Каппадокії і мали 3-4 дні на те щоб пройти маршрут між містами Демре і Каш.
Отже, приперлися ми в Демре під вечір, закупилися продуктами і вирішили, що хочемо ночувати подалі від цивілізації і приглянули ізольований пляжик, до якого треба було пиляти ще кілометрів чотири асфальтом, кілометр по пляжу через пісок і ще зо два каменюками по гірській стежці. Останній відрізок вночі з ліхтариками був непростим, але наступного дня ми запланували відпочинок до обіду, тому доперти до пляжу було необхідно.
Недавно на стрімі від авторів "Пропоходи" Антона і Христини я почув, що вони не хочуть іти на Лікійську стежку, бо чули, що там тусується багато народу. Ну можливо і так, але це стосується переважно вересня і жовтня. В листопаді кількість людей на Лікійці сутєво зменшується, а на Центральній певне ще менше народу.
Коли в Демре на пляжі ми проходили повз кемпінг, який виявився катастрофічно пустим, за столом сиділи чоловік із жінкою, можливо власники кемпінгу, і виглядали дуже сумно і самотньо, збоку глухо потріскували дрова в бочці. Коли ми пробираючись очеретами вночі з ліхтариками вийшли на них (а виглядали ми, як шерпи, збоку рюкзаків в нас були булки хліба, самі рюкзаки виглядали кілограм по 20, а в руці в мене півтора літри айрану і кілограм мандаринів) вони нітрохи не розвеселились і в нас виникла розмова:
- Скажіть, будь ласка, де тут міст?
- Он стежка в очереті, а куди ви йдете вночі?
- На наступний пляж, ми там ночувати хочемо.
- А чого ви йдете аж туди?
- Емммм... ну ми просто хочемо трохи усамітнитись, щоб людей не було і щоб тихіше.
- Але сьогодні тут тихіше ніж там.
Вимовляв він то настільки печально, що, здається, в кемпінгу уже давно нікого не було. Проте все ж люди по пляжу з Демре приходили і нам хотілося піти подалі від можливого ранкового натовпу, тож за годинку ходьби лікійськими каменюками вночі ми таки добрались до невеликого затишного галькового пляжу.
На пляж ми прийшли досить пізно, але виявили там кого б ви подумали? Правильно - своїх. На пляжі вже стояв намет сім'ї з Франківська: двоє дорослих і двоє дітисьок, але діти вже спали і ми теж були стомлені, тому розклавши намет на дрібнішій гальці і попоївши ми вляглися спати. А спати ми планували довго).
Зранку ми звісно що побігли купатися). Море виявилось супер чистим і ледь прохолодним. Але теплішим ніж Чорне і Азовське цього серпня. І взагалі, холодними був лише верхній півметровий шар води, внизу вода була як молоко. А це, на хвилиночку - листопад. Але будьте обережними, на пляжі ми зустрічали морських їжаків, тому купайтесь в босоніжках чи кроксах. Я бував на східній і західній ділянках Лікійки, але їжака тут бачив вперше.
Зранку я розпитав хлопця з сім'єю про воду і пляжі на маршруті до Каша, останніх виявилось не так багато, проте водою наче запасатись можна досить часто. Біля самого пляжу вода є у мурованій цистерні справа від стежки, якщо рухатись далі Лікійкою. Взагалі такі цистерни і колодязі це єдине джерело прісної води на цій ділянці Лікійської стежки. Джерел чи річок ми не бачили, за виключенням одного, яке витікало прямо зі скелі на рівні моря і очевидно було трохи солонуватим.
Ми купались, їли, знову купались і розслаблялись по повній, а тим часом наші сусіди пішли. В них останній день, але йшли вони стежкою три тижні від Олюденіза, що дуже і дуже сміливо з дівчинкою років семи і враховуючи вбивче для ніг покриття стежки.
День в листопаді дуже короткий, тому досить відпочивати і треба щось і пройти сьогодні. Ландшафти стежки на цьому відрізку досить одноманітні, як я вже казав: кероби, падуби і всяка інша низькоросла деревна рослинність.
Ми пройшли раптом із два кілометри, як побачили вказівник на пляж. Дилема "купатись, чи не купатись" була вирішена на користь купання, тим більше, що стояла спека та і хлопець з Франківська нам радив туди спуститися.
Спочатку вниз іде звичайна стежка, потім каньйон звужується, з'являються інжирні та лаврові дерева і тут оп... починається залита бетоном доріжка.
Залита вона давно і місцями уже зруйнована, як нам казали, вона була зроблена для зйомок якогось турецького фільму. Веде доріжка до дуже затишної, мініатюрної, бухти. Стежки до цієї бухти на офлайн-картах немає, проте вказівник не дасть вам пройти повз.
Сказати, що бухта казкова - це нічого не сказати. Жаль було її покидати, але 2 км в день це не зовсім те що ми планували. Перед селом Капакли нове маркування повертає догори через село, але на офлайн картах намальований і старий відрізок стежки. З навігатором можна зорієнтуватись і висоту набирати не доведеться. Наставав вечір і ми дійшли до чергової казкової бухти Gökkaya в якій люблять тусуватися яхтери. Пройшли ми за день всього біля 6 кілометрів, але краєвид і наявність цистерни з водою нас переконала залишитись.
А світанок в цьому місці нас чекав узагалі неймовірний.
Надалі стежка лежала практично берегом моря. Навпроти була ціла купа невеликих островів. Також дорогою ми натрапили на кемпінг Smugglers Inn в якому, очевидно часто тусуються українці. Літом туди туристів привозять човниками, оскільки Лікійкою тоді йти неможливо через спеку, весною і восени туристи туди приходять пішки. А зараз там був лише господар. В кемпінгу є каяк, і ідеально було б якби його здавали в оренду, проте власник напевне дуже боїться що його вкрадуть, тому плавати можна лише з ним. А каяк цей невеликий, на жаль. Крім того є невеликий катер, яким господар привозить продукти і зрідка катає туристів. Там також можна придбати воду чи прийняти холодний душ за потреби
Кілька кілометрів після кемпу зліва на горі видніються руїни фортеці, стежки туди на навігаторі не виявилось, але цікавість перемогла і ми вирушили шукати стежку навмання. Як виявилось недаремно - з мурів відкриваються хороші краєвиди.
Ця гармата вже ніколи не вистрілить, але Інстаграму ще послужить). Внизу під фортецею видніється хороша бухта, хоча на карті стежки немає, але думаю, що реально вона існує і ви можете сходити покупатись. А ще через кілька кілометрів стежка проходить через село, з якого можна, трохи зійшовши з маршруту, відвідати містечко Калекьой. Калекьой - туристичне поселення, в ньому ви знайдете і лікійські саркофаги і більш пізню фортецю, черевоні черепичні дахи на схилі гори і яхти на пристані внизу. Також тут ресторанчики на любий смак - ми пробували місцеве хенд-мейд морозиво і ... побачили найтехнологічніший в Туреччині туалет, де майже все що можна сенсорне). Не зрозуміло чому саме там, але проспонсорувала його одна з найбільших турецьких автозаправних компаній. Навпроти Калекьоя знаходиться острів Кекова з древнім лікійським містом, яке частково затонуло після землетрусу. Зараз туди возять екскурсії і трохи займаються дайвінгом.
Потім потрібно повернутись назад в село і далі до самого Учаиза їде автомобільна дорога. В самому селі на кладовищі є кран з водою. В Учаизі ми планували закупитися їжею і зупинитися за містом на обід з невеликою сієстою і купанням. І тут нас чекало розчарування. Ми накупили собі продуктів на щільний обід: на менемен (турецька яєшня), овочів і всяке таке і пішли за місто. Ми пройшли кілометр. Потім два. Всюди, зазвичай дуже чисте Середземне море було на диво каламутним. Стояла спека і бажання скупнутись було непереборним. Коли ми дійшли до точки, де планували обід, море очікувано чистішим не стало. При спробі залізти у воду ми залізли мало не по коліна в багно, вперемішку з гострим камінням. Бажання приймати грязеві ванни не було, як також і готувати обід. Ми перекусили трохи і пішли далі.
 |
| Болотисто-кам'янистий берег біля Учаиза |
 |
| Оливкові гаї посеред вапнякових брил - типовий ландшафт |
Маркований маршрут Лікійської стежки на наступних кілометрів вісім проходив далеко від моря, і хоча трохи збоку в кілометрах півтори було кілька бухт, стежок в навігаторі туди не було. Бажання скупатися в мене було, проте дертися без стежки незрозумілим рельєфом хотілось менше. Але бажання Софії скупатись було нестримним і кожна прогалина між деревами здавалася їй стежкою, тож постійно доводилося її стримувати))).
Лише коли ми опинилися навпроти однієї з бухт і космознімок показував галявину в ста метрах - довелося її відпустити. І стежка до бухти таки знайшлася. Море було чистеньким, а трохи вище було кілька терас під намет і ми вирішили там же і заночувати. Зранку нас чекав черговий шикарний світанок.
 |
| Сонце встає з-за острова Кекови |
Єдиний мінус - немає джерела води, тому макарони ми спробували зварити на морській))). Ну трошки засолоні вийшли, але ми з'їли. Зранку в нас починався останній день на Лікійці, бо вже потрібно було рухатися в сторону Стамбула і ми вирішили ще й відвідати Памуккале. Ми піднялися до основної стежки і продовжили маршрут. Сьогодні в планах ми теж мали купання, бажано десь в обід, щоб потепліше. Тому перша бухта по дорозі для цього відпадала, та і каміння з болотом в ній трохи теж було.
На шляху до другої бухти є позначені на картах колодязі з водою. Хлопець з Франика та інша пара туристів, які трапились дорогою, нам розказували, що вода там нормальна, але немає відра, тому потрібно буде чотири метри якоїсь мотузки і пляшка. Ми вже зв'язали шнурки які в нас були, і кусок нитки, як щось потягнуло пошаритись навколо. Ситуація там яка: величезна заросла деревами яма, для напування худоби, а по периметру колодязі. Їх виявилось три і між ними якихось десять метрів. Але так як кожен колодязь викладений каменем серед купи іншого каміння, то вони не одразу помітні. Біля перших двох дійсно нічого не було, а от біля третього було старе відро з мотузкою, що дуже зекономило нам час. Ми на радощах навіть помили голови. Мораль тої байки така: добре розвідуйте територію навколо себе).
 |
| Коли зовнішність хороша але без відра) |
 |
| А тут відро було |
Паралельно з нами піднімалась група турків і їхнього гіда хотілося тріпнути тапком через його постійні: "Украйна, Украйна, гоу гоу, Ай гів ю водка". Гівно мале!!! Наш маршрут наближався до завершення і хоч ми планували йти до Боазджика, не знаючи чи є якісь автобуси звідти до Каша чи ні, але доля вирішила за нас сама. Як тільки ми піднялися і вийшли на дорогу нам зупинилася машина, яка запропонувала нас підвезти. Не задурно! Спочатку він хотів везти до Каша, але ми домовилися з ним лише до траси за 50 лір, що в принципі не так і багато, якщо врахувати, скільки часу ми зекономили. Висадивши нас на трасі, дядько демонстративно зробив жест, типу він вмиває руки: "Я вам пропонував до Каша, а тут ви собі кукайте". Але ми досить швидко застопили машину туди куди нам треба і вже о 16:00 були в місті.
В Каші я бував уже чотири роки тому, але місто не перестає дивувати своєю красою. По прибутті в місто в нас було кілька цілей: нажертись, купити фруктів (тобто нажертись) і глянути на захід сонця з місцевого молу (зав'язати сальце)). При замовленні в кафе ми трохи психанули, але втиснули все, проте фрукти ми вже не мали куди впхати. Ситі і задоволені ми вляглися на брилах молу спостерігаючи, як сонце заходить за сусідній уже грецький острів.
Сьогодні ввечері у нас ще був автобус до Фетхіє, звідки ми мали стопити наступного дня в Памуккале, але це вже зовсім інша історія...
Отже, ми пройшли не так і багато - всього біля 35 кілометрів Лікійською стежкою за майже 3 дні. Але узагальнивши свої враження можемо сказати:
- Відрізок дуже низький, стежка напевне не піднімається вище 400-500 м.
- Ландшафти досить одноманітні. Якщо в західній і східній частинах Лікійської стежки на більших висотах трапляються соснові ліси, то тут низькорослі кероби, оливи і зрідка лаври, які дають дуже малу тінь.
- Стежка часто є дуже складною. Ділянки де потрібно стрибати з каменя на камінь, протискатися вузькими коридорами з вапнякових брил і постійно дивитися під ноги займають вагомий відсоток.
- Попри те, що стежка тут тягнеться вздовж моря і ми надіялися купатися по кілька разів на день, хороші пляжі чи хоча би бухти є переважно ближче до Демре. Часто береги є доволі скелястими або дно взагалі вкрите багном.
- Критичної проблеми з водою немає. Кожного дня мінімум раз ви можете поповнити запаси в колодязях чи цистернах. Щоправда беріть із собою кусок мотузки і будьте готові пожертвувати пляшкою - відра є не всюди.
- Ми напевне більше не підемо ніколи весь цей відрізок, Хоча пожити якось восени на пляжі біля Демре чи деяких бухтах, або здолати непройдений відрізок до Каша було б цікаво).
Внизу дуже гуманітарій))) накодив трохи інтерактивну карту нашого маршруту на базі Leaflet та OpenTopoMap з позначками цікавих місць, бухт, місць де ми ночували та цистерн з водою. Не соромтесь, жмакайте, совайте, клікайте на мітки - в них записана цікава та важлива інформація. Також ви можете завантажити трек у gpx-форматі, який читається всіма мобільними навігаторами, які використовують карти OpenStreetMap.
Посилання на трек. Не дивуйтесь, якщо при завантаженні вам відкривається сторінка з рядками коду, цей документ абсолютно коректно веде себе і відкривається як трек навігаторами.
Comments
Post a Comment